25 грудня 1845 року у Переяславі 31-річний Тарас Шевченко написав «Заповіт», нагадує «Є!» із посиланням на UAHistory.
У листопаді 1845 року Шевченко працював у Археографічній комісії і мусив весь час роз’їжджати по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. Погода видалася мокрою, холодною. Вранці поет виїхав із села В’юнище в Андруші, в дорозі змок до нитки, а надвечір повернувся до В’юнища зовсім хворим і зліг у чужій хаті серед чужих людей.
Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Осипович Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В’юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. Після 20 грудня хворому погіршало, становище стало майже безнадійним.
На Різдво Тарас Григорович лежав, сумно дивився у стелю і думав про кінець життя, про долю України, про майбутнє рідного народу. У таку годину Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки: «Як умру, то поховайте…»
На щастя, міцний організм Шевченка переміг хворобу, і через два тижні поет уже вирушив у путь на Чернігівщину, а «Заповіт» пішов у люди: потрапив він на сторінки невеликої збірки, що була надрукована у Лейпцігу 1859 року.
Серед тисячі пам’ятників Т. Шевченку тільки один полтавський містить слова «Заповіту»: «І вражою злою кров’ю волю окропіте».

Як умру, то поховайте 
Мене на могилі, 
Серед степу широкого, 
На Вкраїні милій, 
Щоб лани широкополі, 
І Дніпро, і кручі 
Було видно, було чути, 
Як реве ревучий. 
Як понесе з України 
У синєє море 
Кров ворожу... отойді я 
І лани, і гори — 
Все покину і полину 
До самого бога 
Молитися... а до того 
Я не знаю бога. 
Поховайте та вставайте, 
Кайдани порвіте 
І вражою злою кров'ю 
Волю окропіте. 
І мене в сем'ї великій, 
В сем'ї вольній, новій, 
Не забудьте пом'янути 
Незлим тихим словом.