Господарство французького фермера Арно де Ля Салля та інших французьких інвесторів знаходиться у невеличкому селі Троїцьке Дніпропетровської області. Традиційно, домовляючись про зустріч, хотіла дізнатися адресу. Однак виявилось, що адреса не потрібна. Адже француза знає в окрузі буквально кожен. У чому і переконалась, коли зупинилась у центрі села, щоб запитати, куди їхати далі. Почувши слово "француз", чоловіки наввипередки почали мені показувати, куди саме треба повертати.
Частинка Франції на сході України вразила гостинністю, охайністю та ароматом запашної кави. Зустріли мене господарі-французи Арно де Ля Салль та Кусан Клемент. Спочатку мала наміри поспілкуватись із ними лише про безвізовий режим, адже цікаво почути з цього приводу саме думку європейців, які мешкають в Україні. Однак спікери виявились настільки цікавими, що просто неможливо було не поставити інші питання.
Арно погодився відповісти на мої запитання і ми пройшли на другий поверх невеличкої будівлі, він зроблений на кшталт мансарди. Дизайн нагадував стильне офісне приміщення і зовсім не асоціювався з традиційним сільським меблюванням. Виявилось, що кімната для нарад із затишним баром використовується як для роботи, так і для розважальних заходів.
На мої питання Арно відповідав щиро, з ледь помітним хвилюванням. Час від часу йому дзвонили, доводилось відповідати на дзвінки, адже це був звичайний робочий понеділок. На один дзвінок він відповів французькою мовою.
Ми спілкувались майже годину й коли вже був вимкнений диктофон, Арно мене запитав: а що я, як громадянин цієї країни, думаю стосовно безвізового режиму. І ми ще якийсь час спілкувались. В результаті інтерв'ю вийшло з загальноприйнятих рамок розмови за дрес-кодом до цікавої бесіди, можна навіть сказати, повчальної.
Як ви вважаєте, чи повинна Україна отримати безвізовий режим з Європейським Союзом?
- Я вважаю, що молоде покоління має йти в Європу, Америку, стабільні країни. Молодь отримає там досвід і, рано чи пізно, все одно повернеться до себе додому. І крок за кроком, можливо, через покоління, вдасться змінити місцевий менталітет. Є, звичайно, ризик, що люди будуть просто використовувати цей безвізовий режим і виїжджати з України. Але це маленький ризик. Більшість через якийсь час неодмінно повернеться додому.
- А Європа, на ваш погляд, готова до того, щоб Україна до неї приєдналася?
- Ні, Європа не готова. Само собою, Європа навіть проти. Там хочуть стабільну систему біля своїх кордонів. Європі немає сенсу мати нестабільну країну в якості свого сусіда.
Я вважаю, що прагнення України до Євросоюзу - це помилка. Потрібно було використати допомогу, яку надає Євросоюз, але залишатися вільним. Всередині Євросоюзу ситуація теж непроста.
Інша сторона питання полягає в тому, що політики Євросоюзу, можливо, не проти прийняти до себе Україну, яка хоче до нього приєднатися. Але наше населення, європейське, я не впевнений, що вони хочуть цього. Якщо дивитися на такі країни, як Франція, Німеччина, то вже зараз є біженці, безробіття. Якщо дадуть можливість безперешкодно приїхати з бідної країни, як наша Україна, то народ не готовий до такого. Я говорю про населення. Зараз в Німеччину і Францію приїжджає на роботу багато людей навіть з більш-менш успішної Польщі. З Україною все будете ще складніше.
- Розкажіть вашу історію. Як ви опинилися в Україні і чому обрали саме цю країну?
- Випадково. Це повна випадковість. Я поїхав з Франції в 19 років. Залишив університет, сім'ю і поїхав до Африки. Там я пробув півтора роки, але після цього не знайшов чим займатися. Не знайшов своє місце і у Франції. Не зміг себе реалізувати. Випадково побачив у сільськогосподарській газеті у Франції оголошення, що потрібен агроном в Україні. Я вирішив: чому б і ні? Якби випадково побачив оголошення про Китай, то, можливо, я зараз був би в Китаї. Просто я хотів поїхати і чимось займатися.
Коли я приїхав до України, я нічого не знав про неї: тільки Київ і Чорнобиль. Все. Яке тут населення, яка мова - я взагалі не знав. Просто взяв сумку і поїхав.
- А мовний бар'єр у вас був спочатку?
- Був. Я взагалі нічого не розумів. Потім потроху, крок за кроком, почав вчити. Потім я зустрів свою дружину і вона мені допомогла. Ну і в подальшому, якщо ти спеціалізуєшся, як сільгоспфахівець, то трактори - вони у Франції, і в Україні приблизно однакові. Коли я знаю слова французькою, тракторист сказав російською або українською, або суржиком навіть, то я таким чином запам'ятовував слова.
- Ви говорите, що залишили університет у Франції. Ви навчалися за аграрною спеціальністю?
- Ні, я вивчав правознавство, на юридичній спеціальності.
- А як так вийшло, що ви змінили кардинально сферу діяльності?
- У мене фермерська родина. У мене і батько був фермером, і дід. Але саме через те, що моя сім'я - фермери, моя мама сказала: "Ні, не займайся, це дуже важко, не вигідно, шукай інший напрямок". Ну, я пішов на юридичний. Але швидко зрозумів, що це не моє, взагалі далеко. І в Африку я їхав за сільгосппроектом також. Я жив у Буркіна-Фасо.
- Після Африки ви відразу поїхали до України?
- Ні, після Африки я ще півтора роки жив у Франції. Хворів, переніс малярію, інші захворювання. Зміцнював своє здоров'я. Близько півроку чи 8 місяців, далі я провчився в економічній школі. Отримав диплом, побачив оголошення і поїхав до України.
- А куди ви спочатку приїхали в Україну?
- Я приїхав у Житомирську область, в Бердичів.
- Який час ви там пропрацювали?
- Я вже 16 років в Україні. 7 років - там і вже майже 10 років - у Дніпропетровській області.
- А чому ви вирішили переїхати?
- Коли була Помаранчева революція, дуже багато іноземців - і англійці, і голландці, і французи - писали мені, що хочуть інвестувати в Україну. Думали, що відтепер це вільна країна, без корупції і т.д. Я на той час відкрив товариство. Я вже знав, як це робиться, у мене був статут, я підписав з людьми договір на оренду землі. У 2000, коли я приїхав, було неможливо підписати договір, тому що кадастру не було, паїв не було, люди просто мали сертифікат на землю. Всі ці процеси мені вже були відомі.
Зараз у нас 4 інвестори. Ми почали співпрацювати і зрозуміли, що потрібно розвиватися. Я закрив товариство, тепер я приватний підприємець. Я в Україні є довіреною особою інвесторів.
- Інвестори, які до вас зверталися, всі змогли організувати бізнес в Україні?
- Ні. У нас було 5 інвесторів, але один нині вже покійний, тому залишилося чотири людини. Але багато хто починав. До того проекту, яким я займаюся зараз, я відкрив 2 проекти в Житомирській області. Один інвестор починав, але потім відмовився. Основна маса європейців не уявляє, що таке Україна. Дуже багато потенційних клієнтів хотіли взяти 100 тисяч євро, приїхати сюди, взяти 5 тисяч гектарів землі і працювати. Але я всім пояснював, що це нереально. Я потенційно працював з 22-23 людьми, але більшість відмовилася в результаті зі словами: у мене немає фінансів, немає можливості.
- А з Дніпропетровської області ви вже не будете переїжджати?
- Ні. Якщо я буду їхати, то хіба що назад до Франції. Але тут мене все влаштовує, ми постійно розвиваємося, піднімаємо свої проекти, є багато планів. Немає сенсу вже шукати щось інше.
- За той час, що ви займаєтеся бізнесом в Україні, як змінилася сільськогосподарська сфера країни?
- Дуже багато що змінилося. Коли я приїхав до України, то вона мені здалася Європою 50-х років. Ну, плюс - мінус. А зараз ми наздогнали вже Європу за новими технологіями, за супутниковим зв'язком. Ну, все дуже змінилося.
- А зараз європейському фермеру, інвестору можна в Україні нормально працювати, як ви вважаєте?
- Зараз вже дуже важко. Потрібно дуже багато капіталовкладень. На той час земля була вільною в Україні. Навпаки, всі шукали інвесторів - адміністрація населених пунктів, сільські ради. Зараз майже вся земля зайнята в Україні. Залишилися тільки, можливо, північні регіони і Чорнобиль. Не зовсім вигідна земля, можна сказати, нехорошої якості. Можна, звичайно, ще приїжджати в Україну. Люди продають землю. Але важко буде знайти. І потрібні величезні гроші. Зараз, я рахував, потрібно 1,5-2 тисячі євро на гектар. І не всі можуть собі таке дозволити. І європейському фермеру це буде важко.
- Займатися фермерством в Україні і в Європі сьогодні - в чому різниця?
- В Україні фермери працюють без дотацій. Не так, як в Євросоюзі. Я знаю, що українські аграрії незадоволені, вони хочуть дотацій. Але вони не розуміють одне: коли така організація, як Євросоюз, дає дотацію, вона назад щось вимагає. В Україні займатися аграрним бізнесом вигідно, тут вільний ринок, він дає стабільність. І що важливо: український товар продається за світовою ціною. Пшениця продається в доларах. Є девальвація, немає її - ми продаємо в доларовому еквіваленті. Якщо пшениця зараз коштує 120 доларів за тонну, вона і завтра буде 120 доларів. При будь-якому курсі гривні. Тому у нас є стабільність. В Європі немає такої стабільності. Коли ми порівнюємо наш результат і результат фірм наших інвесторів у Франції, то в Україні легше займатися саме завдяки стабільності. Так, у Франції бувають роки, коли фермер отримує більший прибуток на гектар, але бувають роки, коли йде в мінус. У нас ще не було такого року, щоб був мінус. Були близько до нуля, але мінусів не було. Дуже великого прибутку також не було, але в цьому теж є стабільність. В Європі результат фірми постійно коливається.
- Це ви порівнюєте досвід свій та ваших батьків, які займаються фермерством у Франції?
- І батьків, і інвесторів наших звідти. У Франції фермери мають дуже високий норматив. За різними напрямками. Але це стосується і екології. Причому 80% населення Європи - це городяни, вони нічого не розуміють в сільському господарстві, але постійно звинувачують фермерів. Є трохи якесь забруднення, відразу фермер винен. І держава дає величезні нормативи для фермерів, намагаючись вирішити ці проблеми.
- Тобто ви хочете сказати, що до європейських стандартів українському сільському господарству прагнути не варто?
- Ми прагнемо, бо продукт, який ми продаємо, підходить не тільки до європейських, до світових стандартів. Зараз в Україні є якісний продукт. Тому ми третя країна в світі з експорту сільгосппродукції. А європейські норми покликані заспокоїти 80% населення, які живуть в містах, і які голосують. Вони дуже турбуються про екологію. Хоча самі живуть серед вихлопних газів і бетону. Але в усьому винен фермер, який живе за 500 км від столиці.
- Скажіть, а є щось, що заважає вам працювати в Україні?
- Ну, є свої складності, але вони є в будь-якій сфері. І корупція, звичайно, страшна. Мене обурює навіть не стільки корупція, як безкарність і бардак. Кожен маленький керівник на будь-якому рівні вважає себе безкарним. Нам, як іноземцям, слава Богу, легше працювати, тому що є посол. Ми можемо до нього звернутися, він надасть допомогу. І всі керівники завжди переживають, міжнародний скандал їм теж не потрібен.
- Як часто ви звертаєтеся до посольства?
- Ми постійно тримаємо зв'язок. Не минає місяця, двох тижнів, щоб ми не відправили якісь документи. Це і міліція, і прокуратура, і податкова інспекція ... Посол завжди йде на зустріч, це їх робота. Тому для нас все безпечно.
- Які масштаби має ваш аграрний бізнес в Україні?
- Для України це велика територія, але для Франції взагалі величезна. У нас 7800 гектарів. Середній фермер у Франції має 80 гектарів. Хоча для України ми середні фермери, може, трохи вище середнього.
- Як вам працюється з українськими кадрами, у вас адже весь штат складається з місцевих співробітників?
- Так, у нас 32 працівника. Працюємо без проблем. Зазвичай проблема походить не від робочої сили, а від самого керівника. У країнах СНД не поважають, як правило, своїх партнерів, компаньйонів, свою робочу силу. Якщо людина бачить приниження щодня, то вона і відповідатиме тим же. Скільки разів я бачив, як йде начальник, він навіть не вітається зі своїми людьми. Як після цього прагнути, щоб ця людина тебе поважала, не крала, нормально працювала. Це неможливо. Є деякі керівники, які говорять: я даю 3 тисячі гривень зарплати, зараз криза, будуть працювати, нікуди не дінуться. Це мало! Як людині можна жити? Звичайно, само собою, люди змушені працювати. Але вони будуть красти, в цьому і полягає різниця. Їй потрібно якось жити, у неї також сім'я.
У нас немає проблем з персоналом, тому що немає зневажливого ставлення. Коли треба, я сам надягаю черевики і йду працювати з людьми. Можу і трактором керувати, і комбайном молотити. Колишні голови колгоспів не дозволили б собі такого ніколи. І начальники часто не дозволяють. А я у батька керував трактором з 12 років, я все знаю, тому беру і роблю. Поважаю людей, і вони мене поважають, у нас нормальні людські стосунки.
- У вас вся техніка вже сучасна?
- У нас дуже мало техніки: два комбайни, п'ять тракторів, дві сівалки і один обприскувач. Ми не працюємо за традиційною системою. Ми працюємо без оранки, без культивації. Просто сіємо і все. Тому обходимося мінімумом.
- А як вам українська земля?
- Земля - хороша, але клімат складний. І земля є такою якісною саме тому, що клімат складний. При більш сприятливому кліматі земля була б іншою. Це все взаємопов'язано. Земля, звичайно, хороша. Але коли при такій якості ґрунту три або чотири місяці немає дощу, то і результату немає.
- Ви часто їздите до Франції?
- Рідко. Раз у два роки. У мене дружина українка, діти українці. І часу немає часто їздити. У відпустці їздимо. Два тижні на рік можу часу приділити відпустці, а решту часу працюю.
- Дітей не хочете до Франції перевезти?
- Я хочу, як батько, відкрити двері для своїх дітей. Дати можливість вирішити. Вони народилися в Україні, знають українську мову. Хочу дати їм можливість пожити трохи у Франції. І вони тоді самі повинні вирішити. Хочете повертатися до України - будь ласка, це ваша країна. Хочете залишитися у Франції - будь ласка.
- А на побутовому рівні ви стикаєтеся з українськими реаліями: медициною, освітою, житлово-комунальною сферою? Як оцінюєте Україну з цієї точки зору?
- Я жив в Африці без нічого, розумієте? Навіть голодував. Тому жити в Україні - це ще супер.
Єдине, чого не вистачає Україні, це змін у менталітеті людей, які є індивідуалістами, думають тільки про себе ...
- Егоїсти?
- Егоїсти, так. Навіть ось на спортивному рівні. Для дітей є гурток футболу, ми платимо тренеру, але немає ніякого чемпіонату, нічого. У Франції, коли є маленькі команди в селі, то самі батьки все організують. Якщо у вихідні потрібно грати десь за 20 км, то приїжджає чийсь батько, вантажить команду і все. Через два вихідних інші батьки це роблять. Роблять для суспільства. Хто в Україні робить щось для суспільства? Зараз, після революції, під час АТО почали організовуватися люди, це волонтери. Але вони роблять для війни. А для мирного життя ніхто нічого не робить. Це важко для мене.
- Як ви оцінюєте політичні події, які відбулися в останні роки в Україні?
- Це дуже добре! Це народилася Україна. Рівне, Тернопіль - вже давно це усвідомлювали, а ось інша частина країни. Я влітку бачив, як діти 12-14 років їхали через все село з національним прапором на мопеді. Це так гарно! П'ять років тому я такого не бачив тут.
Є люди, які кажуть: я народився в Радянському Союзі, але я не росіянин і не українець, а хто ж я тоді? У 2004 році під час Помаранчевої революції був початок цього процесу, а зараз вже країна народилася. Звичайно, коли з кров'ю, то це важко. Зараз крові багато в Україні. Але Росія вже давно програла цю війну. Вони отримали зворотну реакцію. Україна відтворилася, як нація.
- Вас не лякає, що ви живете в 150 км від військових дій?
- А де немає війни зараз? 13 листопада в Парижі стався теракт, люди загинули, це теж війна. Моя сім'я і в Парижі не в безпеці. Я можу йти по вулиці в Парижі, сісти, взяти кави і може статися теракт.
На війні загинув мій кращий товариш, поховали. Летів в літаку ІЛ, який збили над Луганськом. Але ця війна багато дала для України. Люди говорять про це, вони багато усвідомлюють. Вони думають: хто я є, ким я хочу бути. Колектив нашої фірми, коли піднімаються політичні питання, сперечатися починає.
- Чи були моменти за ті роки, що ви живете в Україні, що вам хотілося все кинути і поїхати?
- Поки що ні. Були важкі моменти. Але, щоб все кинути і їхати - ні.
- Родичі, які чують про ситуацію в країні, не кажуть вам повертатися до Франції?
- Коли почалася війна, вони чули, то переживали, звичайно, трошки. У мене брат військовий, він був і в Афганістані, і в Іраку на війні, він розуміє, що для мирних жителів поки немає нічого страшного. Тим більше для француза: для мене немає ніяких проблем виїхати. У мене є запасний варіант завжди. Іншим людям нікуди їхати - ось це вже важко.
- Ви досить довго живете вже в Україні, стали свідком історичних подій, у вас українська сім'я. Ви патріотизм якийсь відчуваєте?
- Так, звичайно. Я навіть думаю, що я більший патріот, ніж деякі українці саме в цій області. Я живу тут уже 16 років, мене годує ця країна, звідси моя дружина і діти. Я навіть якось серйозно подумував про те, щоб піти в АТО, тому що я не люблю несправедливість. Але це все-таки не моя війна. У нас в Європі скоро своя війна буде, біженці. Але я допомагаю армії.
- Ви надаєте фінансову допомогу армії?
- Так, я організував допомогу. Ця війна торкнулася мене безпосередньо, так як у мене тут всього четверо хороших друзів і один з них загинув в літаку, який збили в луганському аеропорту.
- А чому у вас в Україні склалося невелике коло спілкування?
- Менталітет українців. У мене навіть з жінками краще виходить знайди спільну мову. Люди живуть одним днем. Мало знайти можу тут людей, з якими можна поговорити про якісь питання філософії, любові, товариства. В основному, на п'янках всі збираються і обговорюють риболовлю, машини і таке інше. Я не п'ю, і я не рибалка.
Я після роботи заїжджаю ввечері до аптеки і говорю на вході: «Добрий вечір!». Ніхто мені не відповідає і всі дивляться на мене, не розуміючи. У Франції люди привітні, доброзичливі і привітатися зі сторонньою людиною - це нормально. Коли я вперше приїхав до Франції зі своєю дружиною, то вона мене питала: «А чому ти вітаєшся, ти що всіх їх знаєш?» Ні, не знаю, але там це є нормою.
- У Франції, напевно, і зовнішній вигляд міст, сіл зовсім інший? Вас це сильно бентежить?
- Бентежить, але звикаєш до всього. Поки населення саме не почне щось робити, нічого не зміниться. Звичайно, легко сказати: риба гниє з голови. Але поки будь-який українець не хоче платити дві копійки податку, то які можна очікувати дороги, яку красу? В Європі, так, красиво. Але скільки податку там платять. У Франції ми платили 56-58% податків від свого доходу. У кожній системі свої податки, але приблизно половину прибутку французи віддають державі. Більш того, на початку роботи півроку ми працюємо просто на державу. А потім кажемо: слава богу, що є хороші дороги. В Україні, якщо трохи піднімають податки, то люди завжди незадоволені, кажуть, що це вбивають бізнес. Але бізнесмени їздять на Порш Каєн, на Феррарі, на Ланд Крузер. У Франції ви цього не знайдете, люди їздять на звичайних машинах.
Яна Катасонова
Фото автора
