Закон про столицю України допомагає процесу федералізації України. Таку думку висловив в авторській колонці на УП народний депутат України, член депутатської фракції партії "Європейська солідарність" Олексій Гончаренко, передає «Є!»

Наводимо статтю нардепа повністю.

Нещодавно Олександр Ткаченко подав свою декларацію до Єдиного державного реєстру. Ця декларація вже точно говорить нам, що найближчим часом екс-гендиректор 1+1 стане головою Київської міської державної адміністрації. 

Іронія в тому, що Олександр, будучи нардепом, є і автором законопроекту "Про місто Київ - столицю України", який минулого тижня Рада прийняла в першому читанні. Людина, яка обіймає посаду голови КМДА, є автором закону, який описує його ж повноваження. Конфлікт інтересів? Ні, не чули.

При цьому обговорювати кадрові призначення Зеленського тут безглуздо. Президент України, за великим рахунком, знищив будь-яку незалежність державних інститутів. В даних політичних реаліях будь-яка посада в Україні – це посада, яку обіймає Володимир Зеленський. 

Тому чи Ткаченко буде главою КМДА, чи умовний Іванов – зовсім неважливо. Важливо інше. І це – несистемність і нездатність "Слуги народу" бачити далі, ніж на два ходи наперед. Бажання вхопити побільше повноважень може призвести не до консолідації влади, а, навпаки, до великих проблем для майбутнього всієї нашої країни.

За закон про столицю не проголосувала жодна фракція, крім "слуг народу" і ряду позафракційних депутатів. І справа не у фронді або сильній опозиції. 

Проблема в тому, що це один з найгірших і непродуманих законів, які я коли-небудь бачив. Він не просто непрофесійний, він створює абсолютно не потрібний прецедент всередині країни, за яким Київ, по суті, стає державою в державі.

Відповідно до законопроекту, голова КМДА отримує право виносити приписи і протести проти рішень органів місцевого самоврядування. Подібні повноваження властиві прокуратурі, а не ставленикам президента. В цьому випадку Київ отримує не голову державної адміністрації, а "прокуратора". 

Голова адміністрації, якого не обирали люди, зможе опротестувати будь-які (!) рішення Київського міського голови. 

Створюється система, за якої люди обирають своє керівництво, але у цього керівництва немає реальних повноважень. І можливість налагодити життєдіяльність у місті починає залежати від лояльності київського мера і міських депутатів до президента і призначеної ним людини.

Але і це ще не все. Закон про столицю перетворює Київ на територію з особливим статусом і передбачає відмінну від всієї країни систему виборів. 

Так, депутати до Київради будуть обиратися за відкритими пропорційними списками, але в 10 багатомандантних округах; депутати районних рад обираються за мажоритарною системою відносної більшості в багатомандантних округах. Ця система відрізняється від тієї системи виборів, яка є в країні.

А ще новий закон вводить норму, що депутати міськради в столиці відтепер працюють на постійній основі. Зараз тільки депутати ВР не мають права суміщати з депутатством роботу (крім викладацької, наукової і творчої діяльності). 

Тепер той же принцип закладається і для депутатського корпусу Київської міської ради. Знову бачимо протиріччя з усією системою місцевого самоврядування, де депутатство – це громадське навантаження, але ніяк не оплачувана робота.

Деякі речі в законі про столицю доходять до абсурду. Законодавець прописує навіть те, скільки в Києві має бути районів. Чому це вирішує Верховна Рада? Чому не Київська міська рада, яка краще розуміє, що відбувається у столиці?

Ну, і найнебезпечніше: закон про столицю дає право меру укладати міжнародні договори. Зараз це можуть робити тільки президент, Кабмін і органи центральної виконавчої влади. Тепер же мер Києва отримує особливі повноваження у взаємодії з іноземними державами і міжнародними організаціями. А це вже виглядає як не просто спроба розширити повноваження, але і прямий шлях до федералізації України.

Закон про столицю з чергової спроби Зеленського підім'яти під себе повноваження, перетворюється на велику пастку для України. По суті, Київ наділяють повноваженнями федеративного суб'єкта: міжнародні договори, своя система виборів, депутатський корпус на зарплаті.

Паралельно з цими змінами в Києві Володимир Зеленський і "Слуга народу" взяли курс на "мир", намагаються домовитися з Росією і провести вибори в ОРДЛО, повернувши таким чином ці райони під контроль України. 

А тепер давайте уявимо собі, що Путін реально вирішив домовитися із Зеленським. І однією з вимог буде надати ОРДЛО повноваження щодо укладення міжнародних договорів, наділити своєю власною системою виборів, дати зарплати депутатському корпусу і так далі. Начебто ж нічого особливого Росія і не попросить, вірно? 

Просто будуть посилатися на те, що у Києва є точно такі ж повноваження. І ось мер Донецька, якийсь черговий "Пушилін Денис Володимирович", зможе підписувати міжнародні договори. Цікаво, з ким же вони почнуть їх підписувати? 

Відповідь очевидна. "Старший брат" буде тут як тут. І ми отримаємо федеративний суб'єкт, якому буде наплювати на українське законодавство і українські правила.

Якщо в Києві можна, то чому не можна в ОРДЛО? 

Думаю, навряд чи "слуги народу" разом з президентом обмірковували подібний план розвитку ситуації. Але сенс влади саме в тому, щоб передбачити наслідки своїх рішень трохи далі, ніж "вигнати Кличка". 

В Україні створюється негативний прецедент. Ми втрачаємо аргументацію перед Путіним, ми втрачаємо будь-яку можливість відступу. 

Якщо в Києві можна, то чому не можна в ОРДЛО? 

Якщо в Києві можна, то чому, наприклад, Одеса, Харків, Львів не можуть претендувати на подібні повноваження і функції?

Нагадаю про відому історію зі світу шахів. У 16-ій партії в матчі за звання чемпіона світу між Каспаровим і Карповим у 1985-му році Каспаров відмовляється брати пішака Карпова, якого той йому підсовує, і перевертає всю партію ходом коня на d3. Карпов залишається у позиції, коли займається лише тим, що намагається обороняти свого пішака, і програє чемпіонську партію Каспарову. 

Так ось, Зеленський ще недостатньо досвідчений політик і тому йому хочеться забрати якомога більше пішаків. Це зрозуміло. Але перемога в грі настає тільки тоді, коли ми зуміємо поставити мат Путіну, а не зібрати якомога більше фігур на власній дошці. 

У грі з Путіним потрібно думати далі, ніж на два ходи вперед. Адже в кінцевому підсумку є ризик залишитися і без фігур, і без шахівниці, і без права на матч-реванш.