новини

«Чорнобиль забрав у мене ноги, але не зламав мене». Історія паралімпійської чемпіонки

Українська дівчинка, від якої відмовились батьки, довела, що опустити руки - це найгірший вибір у житті.

Оксана Мастерс стояла на п'єдесталі пошани зимової Паралімпіади-2014 у російському Сочі. Звучав гімн, і її серце сповнила гордістю. Це була не перша медаль спортсменки, але вона була особливою.

Тоді Оксана здобула "срібло" з лижних перегонів, а "золото" виграла українка Людмила Павленко.

Мастерс родом з України. Вона народилася у 1989 році, за три роки після чорнобильської ядерної катастрофи. Через вплив радіації дівчинка має серйозні фізичні вади.

У Сочі Оксана виступала за США, де виросла. Її вдочерила і виховала одинока мати. Тому приїзд до країни, що межувала з її батьківщиною, став особливим стимулом.

Було відчуття, що я повернулася до своїх джерел, - розповідає дівчина. - Ніби я отримала не срібну, а золоту медаль".

Однак "золото" Оксани було попереду. Чотири роки по тому дві з п'яти медалей, які вона здобула в Пхьончхані, були золотими. А цього року вона їде до Токіо на свої п'яті Паралімпійські ігри.

Оксана Мастерс розповіла ВВС неймовірну історію свого життя. Все почалося в українському дитячому будинку, де дівчинка жила до семи років.

Маленька Оксана Мастерс та її названа матір
 Маленька Оксана Мастерс та її названа матір

Мої спогади - різні. Теплі й не дуже. Пам'ятаю соняшникові поля. Може, я тоді була дуже маленькою, але вони здавалися величезними. А ще було сливове дерево. Ми недоїдали, тому крали сливи й збирали насіння з соняшників.

Щоразу, як бачу соняхи, пробуджуються спогади. Те, що пишуть про східноєвропейські дитячі будинки, - загалом правда. Добре пам'ятаю різкий біль у животі від постійного голоду.

Від мене відмовилися відразу після народження. Я народилася із шістьма пальцями на ногах. Усі п'ять пальців на руках зрослися, а великого не було взагалі. Ще була колінна гемімелія: суглоб гнувся і не тримав ногу.

На правій руці немає біцепса, відсутні деякі органи. У мене одна нирка, а на зубах немає емалі. Коли я приїхала до Америки, то з'ясувала, що єдине, що може зруйнувати зубну емаль до народження, - це радіація.

Лікарі пов'язували це з вибухом на Чорнобильській АЕС. Я й справді була неподалік від місця аварії, а рівень радіації перевищував допустимі норми впродовж років після вибуху.

У селі, де ми жили, також була електростанція, яка часто виходила з ладу. Щоразу, коли радіоактивний фон підвищувався, приїздив поліцейський і наказував зачиняти вікна, двері та не виходити на вулицю.

Я нещодавно подивилась серіал "Чорнобиль". Дещо мені вже було відомо. Я знала, що влада намагалася приховати справжні масштаби лиха. Все це дуже сумно - численні смерті, зруйновані домівки, покалічені долі. Ця частина країни вже ніколи не буде такою, як раніше.

Однак мені не хочеться називати себе результатом того, що сталося, чогось жахливого. Немає сенсу зациклюватись на цьому. Треба намагатись бачити потенціал і можливості навіть у найгіршому.

Оксана Мастерс
  Українська дівчинка, від якої відмовились батьки, довела, що опустити руки - це найгірший вибір у житті

Коли мені було п'ять, директор дитбудинку викликав мене до свого кабінету і сказав:

Я хочу показати тобі одне фото. Це твоя майбутня мама".

Я глянула на знімок. Звідти мені посміхалась жінка - у неї були найтепліші очі й посмішка.

Вона мене ніколи не бачила, їй сподобалось моє фото. І вона вирішила мене вдочерити. Відтоді щодня, доки вона не приїхала до дитбудинку, я постійно просила директора:

Можна мені подивитись на маму?"

Іноді, коли я погано поводилась (а я була складною дитиною), директор казав: 

Фото мами сьогодні не побачиш. Ти - погана дівчинка, не слухаєшся. Тому вона не приїде до тебе". Удочеріння тривало два роки, тож я почала в це вірити. Але її знімок не давав мені спокою.

Вона боролася за мене два роки. А потім приїхала і побачила, як я живу. Була зима, у приміщенні замерзли батареї, і працівники дитбудинку зчищали кригу з підлоги у передпокої.

Названа мати Оксани Мастерс викладала в університеті у Буффало, штат Нью-Йорк. Вона знала, що ліву ногу її доньки доведеться ампутувати. Незабаром після переїзду до США дівчинці зробили операцію. У 2001 році жінка отримала нову посаду, і родина переїхала з Буффало до Луїсвілля, штат Кентуккі. Рік по тому Оксані ампутували другу ногу вище коліна.

Оксана Мастерс
Мамо, немає слів, що можуть передати мою любов до тебе. Ти - неймовірна. А твоя посмішка - це все, що мені потрібно, щоб почуватися повноцінною і коханою", - так Оксана підписала в Instagram їхнє спільне з мамою фото

Я не розуміла, що відрізняюсь від інших, доки не приїхала до Америки.

У мене діагностували затримку росту через недоїдання. У вісім років мій зріст був 86 см, а вага - 16 кг. Середні показники для трирічної дитини у США.

Тепер, коли я сама вже доросла людина, я розумію, як важко було моїй мамі. Самотній жінці було практично неможливо когось усиновити або удочерити. Їй довелося пройти через неймовірну кількість психологічних тестів. Відповідати на безліч незручних запитань. Чому ти одна? Що з тобою не так? Де твій чоловік?

Я не усвідомлювала, з чим їй довелося зіткнутися, перш ніж зустрітися зі мною. Це доказ того, що вона - сильна людина з чистим серцем. Той, хто приймає в сім'ю чужих дітей, - це подарунок неба. Але те, що зробила моя мама, це ще вищий рівень.

Мама знала, що мою ліву ногу доведеться ампутувати - вона була на 15-17 см коротша, ніж права. Це було важко. Але коли мені виповнилося 13, лікарі сказали, що не зможуть врятувати й праву ногу. Тож з нею також довелося попрощатися.

Я дуже довго не могла з цим змиритися. Але біль у правій нозі став нестерпним, і я сказала: "Добре, я готова, але за однієї умови - ви залишите коліно".

Вони не заперечували, але вже на операційному столі повідомили: "Ми будемо ампутувати вище коліна". Я була під дією наркозу і майже нічого не усвідомлювала. Але ніколи не забуду своє відчуття, коли прокинулася в лікарні. Я спробувала підвестися, але опори в ногах більше не було, і я впала на спину. Це було справді важко.

Я розумію, що лікарі хотіли кращого. Але, якщо чесно, гнів і розчарування досі не відпускають мене.

Оксана також перенесла кілька операцій на обох руках. 2002 року дівчинка почала займатися веслуванням. А 2012-го в парі з Робом Джонсом виграла "бронзу" Паралімпійських ігор. У 2014 році в Сочі вона виступала в лижних перегонах.

Першою людиною, яка запропонувала взяти участь в Паралімпіаді й міжнародних змаганнях, став Ренді Міллс, директор клубу з академічної греблі для людей з обмеженими можливостями в Луїсвіллі. Я не люблю програвати, і він це помітив. Мені лише потрібно було отримати необхідну спортивну підготовку, щоб вийти на відповідний рівень.

Оксана Мастерс та її мама

У 2008 році я почитала про Паралімпіаду, і подумала:

Боже, це чудово!"

Мені було складно уявити, щоб безнога людина (така як я) представляла США на змаганнях такого рівня.

У 2012 році на Іграх в Лондоні я зрозуміла: моє місце тут. Відтоді я повністю присвятила себе цьому.

Перед цим Оксана Мастерс позувала в стилі "ню" для журналу ESPN.

У дитинстві у мене була занижена самооцінка. Здавалося справжньою катастрофою, коли щось було не так із зачіскою, або на обличчі з'являвся прищик саме того дня, коли до школи приходив фотограф. Не кажучи вже про те, що прикрити протези ніг і рук було непросто.

Та й суспільство навішує на тебе ярлик, хоч ти і не вважаєш себе інвалідом.

Мені не хотілося б, щоб наступне покоління хлопчиків і дівчаток росло без кумира, який став би для них прикладом для наслідування. У кожного школяра на стіні висіла фотографія баскетболіста Майкла Джордана.

Чому не вважають нормою прикрашати стіни кимось, хто отримав травми в аварії або народився з обмеженими можливостями?

Але мені не подобається так говорити, тому що це не обмежені можливості. Це лише термін, яким суспільство "нагороджує" тих, хто виглядає не так, як інші.

Гадаю, краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Чим більше ви дивитесь виступи параатлетів, тим швидше до цього звикаєте. Приємно спостерігати за тим, як росте паралімпійський рух.

Оксана Мастерс завоювала срібну й бронзову медалі на Іграх в Сочі в 2014 році - обидві у лижних перегонах. Чотири роки по тому в Пхьончхані вона вперше виборола "золото". На тих Іграх на двох зі своїм партнером Аароном Пайком вони отримали чотири золоті медалі. Тепер Мастерс готується до участі у велогонці на Іграх у Токіо. У 2016 році в Ріо-де-Жанейро завоювати медалі їй не вдалося.

Аарон дуже терпляча людина. Я не знаю нікого, хто б міг впоратися з моїм безладом. Ми проводимо багато часу разом, можемо підбадьорювати одне одного на тренуваннях.

Він обганяє мене на спусках, але на підйомах я залишаю його позаду і кричу:

Ха-ха, до зустрічі!"

Ми не можемо знищити в собі дух суперництва. Якщо ми з вами сядемо грати в "Монополію", і ви будете вигравати, я вам не заздрю!

Але добре, що в дні тренувань поруч є така людина як Аарон, особливо коли намагаєшся знайти будь-яку причину, щоб не тренуватися. У ньому я знайшла найкращого друга, партнера і колегу по команді. Він не просто чудовий бойфренд. Він дійсно хоче, щоб інші люди досягали успіху, і цим він ділиться з командою.

У Токіо моя головна мета - виграти обидва змагання, в яких я беру участь (перегони на шосе та перегони з роздільним стартом). У мене було недостатньо часу, щоб підготуватися до Ігор в Ріо, оскільки я ще закінчувала лижний сезон, і на перехід було лише кілька місяців.

Попереду - Токіо, тож мені точно є до чого прагнути.

Читайте також:Як зустрічали українських паралімпійців (відео)

27 січня 2020, 10:24

 

Loading...

До теми

Авторизація