Передачу Криму від Росії до України 1954 року обидві сторони оповили багатьма міфами й вигадками. Так чому ж Крим передали Україні? Про це йдеться в блозі письменника та краєзнавця Станислава Цаліка на ВВС Україна, повідомляє «Є!»

Формальна точка відліку - 25 січня 1954 року. Того дня в Москві зібралася президія ЦК КПРС (так у ті часи називалося політбюро). На засіданні затвердили проект указу, який незабаром мала видати президія Верховної Ради СРСР. Назва: "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР".

Мотивація передачі півострова не містила жодної згадки про "подарунок" Україні до 300-ліття Переяславської ради або про зміцнення у такий спосіб дружби України та Росії (всі ці міфи вигадали пізніше).

Йшлося про цілком прагматичні речі:

Чітко і ясно.

Звісно, рішення керівної верхівки - і єдиної в СРСР - партії не мало жодної юридичної ваги. Але мало важливі наслідки, оскільки керівники Радянського Союзу та республік були членами цієї партії. Її рішення - керівництво до дії.

З'явилися відповідні постанови державних структур - урядів та парламентів УРСР, РРФСР та СРСР. Вони дослівно повторили партійне формулювання причин передачі Кримської області до складу України.

Пізніше виник популярний дотепер міф - "Хрущов передав! Або його анекдотична версія: "От узяв і за пиятикою віддав Крим!".

Поглянемо на тогочасний календар: січень 1954 року. Микита Хрущов лише чотири місяці очолює КПРС - від 7 вересня 1953-го. Одноосібно він керуватиме країною після 1957 року, коли усуне від влади головних конкурентів - важковаговиків "сталінської гвардії". А прем'єр-міністром стане ще пізніше, у 1958-му.

Натомість восени 1953 року, коли остаточно визрівало рішення по Криму, та в січні 1954-го, коли стартував процес передачі півострова, Хрущов не мав можливості чинити, як йому заманеться.

І не він, до речі, головував на згаданому засіданні президії ЦК КПРС 25 січня 1954 року. Головою був тодішній очільник уряду СРСР Георгій Маленков.

Члени президії, голосуючи за передачу Криму, брали до уваги об'єктивні причини, а не міфічні "забаганки" Микити Сергійовича. Тим більше, двоє присутніх на засіданні - Микита Хрущов і Лазар Каганович - свого часу очолювали УРСР і розуміли залежність півострова від неї.

Передачу Криму до складу України можна розглядати як першу спробу виправити помилки Сталіна, який помер минулого року - в березні 1953 року.

Адже вусатий диктатор 10 років тому - в 1944 році- депортував з півострова майже все місцеве населення. У травні - кримських татар, у червні - вірмен, греків, болгар, чехів. На спустошені землі скерував мешканців РРФСР.

Вождеві йшлося про те, щоб остаточно зробити Крим російським - за складом населення. Хотів завершити справу, розпочату Катериною ІІ наприкінці XVIII століття, коли вона знищила Кримський ханат і втягнула півострів до Російської імперії.

Сталінські колонізатори, які звикли до іншого клімату (приїхали здебільшого з Волги, північних областей РРФСР) та іншої культури землеробства, не змогли успішно господарювати. В Криму склалася катастрофічна ситуація, що вимагала негайного вирішення.

Офіційно засудити злочини Сталіна? Ще не настав час - це буде зроблено за кілька років на ХХ з'їзді КПРС. Повернути на півострів депортовані народи? Радянське суспільство не готове до цього. Можливо, Хрущов узагалі не розглядав ситуацію під таким кутом.

Натомість передати Крим під управління Україні та вирішити економічні питання її ресурсами - це вихід.

Якби ситуація не була терміновою, її узагалі не розглядала б президія ЦК КПРС.

Ще один міф - він виник останнім часом - ніби рішення передати Кримську область Україні виникло в Микити Хрущова спонтанно.

Зазвичай посилаються на мемуарний нарис його зятя Олексія Аджубея, який разом з тестем відпочивав у Криму восени 1953 року.

Виглядає так: Хрущов, зіткнувшись із кримською розрухою та протестами колонізаторів ("Навіщо нас сюди пригнали? Обдурили нас!"), негайно вилетів до Києва і - ні сіло, ні впало! - запропонував керівникам УРСР забрати Кримську область.

Такий-от, бачте, експромт.

Насправді ідея зі зміною підпорядкування Криму визрівала в оточенні Сталіна ще за життя тирана. Щонайменше з 1952 року, коли дієздатність вождя зменшилася і він тривалий час не підписував документи. За спогадами В'ячеслава Молотова, три члени політбюро дістали право ставити підписи замість вождя, одержавши доступ до всіх документів. І до тих, отже, які вказували на кепську ситуацію в Криму після депортацій.

Тяжкі враження Хрущова від поїздки по півострову восени 1953-го слугували хіба "останньою краплею", що змусила його діяти.

"Сталінська гвардія" президії ЦК тому й ухвалила передачу півострова Україні, що це питання не було новим або несподіваним.

Зазвичай датою передачі Криму вважають 19 лютого 1954 року. Того дня президія Верховної Ради СРСР виконала вимогу президії ЦК КПРС - видала указ "Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР".

Але юридично Крим перейшов до України пізніше й за іншим документом. Адже повноваження щодо територіальних змін мала Верховна Рада СРСР, а не її президія. А перехід області до іншої республіки міг відбутися лише на підставі закону, а не указу президії.

Такий закон ухвалила сесія Верховної Ради СРСР 26 квітня 1954 року. І затвердила зміни в конституціях РРФСР і УРСР щодо складу їхніх територій.

Лише тоді Крим насправді став частиною України.

Ще одна вигадка: 1954 року Крим перейшов до України, а Севастополь - ні. Він-бо не входив до складу Криму.

Що ж, відкриємо Конституції обох республік, ухвалені 1978 року. В російській не згадані ані Крим, ані Севастополь. В українській є Крим та Севастополь.

До речі, депутати республіканського рівня від Севастополя обиралися (з 1955 року) саме до Верховної Ради УРСР. Це також вказує про приналежність міста.

І нарешті. Крим належить Україні не тому, що це "одвічна українська земля". Жодних українців у часи палеоліту там не було, як іноді стверджують гарячі голови. І князь Кий - засновник Києва - на півострів не приїздив. Усе це фантазії.

Слов'янське населення з'явилося на півострові в другій половині ХІХ століття. І довгий час було там меншістю.

Півострів включений до складу України виключно тому, що пов'язаний з нею територіально і залежить від неї в сенсі ресурсів.

У часи Визвольних змагань 1917-1920 років українські керівники наводили ті самі аргументи.

Україна одержала 1954 року зруйнований Крим - світовою війною, депортаціями, безгосподарністю. Але перетворила його на "всесоюзну здравницю".

1958 року уряд УРСР ухвалив рішення № 1340-Р про спорудження гірської тролейбусної траси Сімферополь-Алушта-Ялта довжиною 96 км, найдовшої в світі. Перша черга - до Алушти - відкрилася через 11 місяців, повністю - в 1961 році. Залізничний вокзал і аеропорт обласного центру з'єднали з курортною зоною.

Головну проблему півострова - нестачу води - не могли вирішити ані Кримський ханат, ані Російська імперія, ані РРФСР. Це зробила Україна, збудувавши в 1961-1971 роках Північно-Кримський канал. Він постачав воду з Каховського водосховища.

Це дозволило розвивати сільське господарство, закласти сади там, де раніше їх не було. Виникла нова галузь - промислове ставкове рибництво.

Коштом України збудовано житло, навчальні заклади, водосховища, порти, дитячі та спортивні табори, готелі, театри, автовокзали, пансіонати, лікувальні заклади.

Відновленням пам'яток старовини, які за росіян слугували складами, гуртожитками тощо, займалися українські реставратори.

Протягом шести десятиліть - від 1954-го до 2014 року - Україна зробила в Криму більше, ніж Російська імперія та РРФСР разом за попередні 170 років.